Подорож 2015-2016. Добирання до містера Пана

Автор: Bogdan
Подорож 2015-2016. Добирання до містера Пана

Після відвідин наших друзів на Пхукеті ми зібралися проїхати через всю країну вгості до нашої "тайської сім’ї", тобто до містера Пана в селі аж перед Камбоджійським кордоном. В містера Пана ми прожили 3 незабутні місяці ще під час весільної подорожі, про що можна прочитати в старому блозі (ВВП). І ось настав час нашого повернення!

Оскільки зв’язку з самими містером Паном в нас немає, ми могли зв’язатись лише з його племінником, навики англійської в якого були не надто вражаючі. В будь-якому разі про свій приїзд ми попередили, і вважали, що нас вже чекають. Та не так сталося як гадалося...

Виїжджали з Пхукета ми вввечері автобусом, по плану світанок мали зустріти вже в Банкоку, а до обіду вже бути на місці. Але насправді цей, здавалося б, простий відрізок перетворився на виснажливу 28-годинну епопею.

Далі знову ж Зінина чернетка, яку вона написала по свіжих слідах...


 Азія і автобуси

Автобус від Пхукета до Бангкока чекав нас хвилин 10-15. Ну тобто він чекав на Богдана, нас зі Степаном привезла Марина з Гошею якраз під відправлення. Але ж то Азія. Автобус може й почекати якщо попросити. Особливо якщо просить Степан, він в нас тут суперзірка.
Бангкок зустрів нас багатомільйонними корками і навіть наш автобус, що заїждажав в місто на світанку застряг в них як муха в меді. Далі ми довго торгувались з таксістом бо нам треба було дістатись з південної автостанції на східну. Гугл каже що по прямій то лише 20 км, але через центр міста - самісіньке пекло корків, а рекомендований маршрут 53 км об’їзними дорогами. Домовились ми за нормальну ціну, сіли, їдем... Застрягаємо в корку на хайвеї і водій заводитить пісню на бейсік інгліш:
- Тут такі корки в Бангкоку, такі корки. Кожен ранок корки з 6 до 9-ї години, такі корки. Багато машин. Багато машин
- Так ми бачим. А ввечері теж корки?
- Ввечері багато машин з 4-ї до 7-ї. Багато машин. Не можливо їхати. Давайте я вас біля міської електирчки висаджу, а ви далі на ній швидко-швидко. Машиною ще 2 години, а електричкою тільки 30 хвилин.
- Дві години не проблема.
- Так не довго-довго. Не хочу вести. Давайте електичку.
- Ну окей.
- Давайте грошей по лічильнику й я поїхав.
Ну, як то й має бути висадили нас якнайдалі від потрібного пункту. І електричкою з пересадкою їхати було довго і в тисняві. Степану потрібно було в режимі нон-стоп розповідати казки, бо інакше він репетував і викручувався з візочка кудись під ноги заклопотаним тайцям. На мосту над річкою електричка встала й чемний голос двома мовами повідомив що електричка потрапила в корок і дуже вибачається за спізнення. Оскільки тайці навколо не панікували то й ми вирішли бути спокійними. Тільки синочок розповідав що ми приїхали і давай виходити прямо тут через закриті двері.

Далі був автобус з Бангкоку в Трат. Ну тобто мав би бути такий автобус але на ньому боло написано якесь інше місце. Тітонька в касі сказала:
- Так, так Трат. Відправляється через 2 хвилини.
А-а-а! Богдан побіг міняти гроші, бо місцевих батів вистачало лише на один квиток. Ну а ми з Степаном стоїмо під касою голодні й точимо заначку з України - сушки. Через кілька хвилин приходить якийсь працівник станції й питає куди нам.
- В Трат.
- В Трат? Так ось же автобус. Рухайтесь, шановні!
- Нема квитків. Нема батів. Чоловік поміняє гроші. (повне нерозуміння в очах). Ну ATM нам треба.
- А банкомат! То може вам не автобус. Хочете можна на таксі в Трат всьго тисячі три батів буде. Я зараз вже домовлюсь.
- Ні-ні! автобус по 200 з копійками. Ми автобусом.
- А-а-а.
Тим часом автобус підбирає ще двох посажирів і підкочується до виїзду з автостанції. Де чекає ще когось хто вибіг в магазин купити водички, цигарок й чогось ще. За цей час ще одна кобіта встигла купити квиточок і сісти в автобус.
Тут станційний працівник разом з касиркою підбігають до мене й починають щось розповідати:
- Трат. Автобус... їде зараз. Давай пішли. Швидко.
- Та чекайте, а чоловік, а квитки. Без чоловіка не їду.
Працівник махає на мене рукою, хапає обидва наші наплічники й намагається тягнути в автобус. Мій наплічник ще нічого, а от Богданів, в якому складено все найбільше і найтяжче, змушує його напружитись, висолопити язика й зціпити зуби. І під мої крики "Но хазбенд, но гоу" він тягне обидва наплічники в автобус. Як тільки наплічники віддаляються від нас на метр до мого крику долучається Степанове: "А татко, татко" й плач на піввулиці. Ледве встигаю вихопити сумку з молоком, залишками їхі, компами і документами як наші наплічники з гуркотом летять в напівпорожнє багажне відділення автобуса. За ними слідом летить візочок, з якого ледве встигає вибратись Степан. І тут, алілуя, з’являється Богдан. Гордо розпрямляю спину, хапаю крикливе дитинча й заходжу в автобус, лишаючи чоловіка розбиратись з тим куди і навіщо ми їдемо. О, Азія, за тобою я сумувала!

28 годин дороги. 2 автобуси, таксі, скай трейн, сонгтео (така маршрутка перероблена з вантажівки) й ми в повній темряві на місці. Ми є, а містера Пана НЕМА. І не буде, і де він не зрозуміло, і що його тепер робити теж. І до дупи розмови по телефону, перписка в фейсбуці й три попередження що ми вже їдемо. О, Азія, Азія. Будиночок, де ми жили, закинутий, трави по пояс, болота по кісточку, шар гуано від щурів і геконів з відповідним запахом, термітник. З усіх благ цивілізації дах і електричний струм. І заради цього подолано тисячу кілометрів? І це тут ми провели три місяці весільної подорожі й ледь не плакали коли їхали? Щось мабуть помінялось в мене в середині... Подивившись на мене й стомленого Степана, який відмовлявся злазити з рук, сестра містера Пана сказала:
- Спати, нагору, пішли.
І ми пішли - "утро вечера мудренее"...

Тут поки ніхто не прокоментував, тож будьте номер один!